Шевченкове «Що ми? Чиї сини? Яких батьків ?», яке
сприймалося не зовсім риторично у ХІХ – першій половині ХХ століття актуальне
сьогодні і для нас. Справді ж, хто такі українці, який їхній родовід, коли
з’явилися на історичній арені, як розвивалися? Що таке народ і нація, який їх
взаємозв’язок і діалектика переходу однією в іншу. Це питання цікавило і
цікавить багатьох істориків, літераторів, наукову інтелігенцію як в 17 – 19
столітті, так і тепер. Бо, дивлячись, як буде розв’язане це питання, будуть розумітися
і позиції творення українцями своєї держави.
Тема розвитку національної ідеї, державотворення була
актуальною завжди. За 20 років незалежності
держава Україна і українці так і не змогли створити власне національну ідею, яка би змогла
об’єднати українців і народи, які проживають на території України в єдиний
український народ. Наявність власної національної ідеї є тим фактором нації,
який сприяє формуванню власної державності, зовнішньої і внутрішньої політики,
протиставляє зазіханням інших держав на економічну і політичну самостійність
власної держави.
Розуміння самодостатності етносів та ролі національного
(племінного) чинника в розвиткові людини (а відтак держави, культури,
мистецтва) виявляли ще Платон і Арістотель. При цьому вони, як і Ксенофонт,
Теофраст, історики Греції, Візантії, Риму, наголошували головним чином на
відмінностях народів. Це й допомагало їм показати риси, особливості як своїх,
так й інших (зокрема арабських) племен, до того ж — у їхній як
"стабільності", так і мінливості, зумовлюваній умовами буття та
виховання. Колись, писав, до прикладу, Ксенофонт у "Кіропедії",
іранці (перси) та підвладні їм народи були мужніми й благородними. Та з часу
розпалу внутрішніх чвар вони стали більшою мірою, ніж раніше, неповажливими до
своїх богів і рідних, несправедливими й корисливими". "Раніше якщо
хтось ризикував, захищаючи царя чи місто, або здійснював якесь інше благодіяння,
то був шанованим; тепер же — якщо хтось сподівається зробити корисне царю, ось
як Мітрідат, що зрадив свого батька Аріоварзана, або як Реміор, котрий в Єгипті
зоставив своїми заложниками дружину, дітей і дітей своїх друзів й знехтував
священною клятвою. То ось вони й користуються найбільшою шаною" .
На мою думку, кожна держава повинна мати свою національну
ідею, за якою би розвивалась іі власна нація (Українці, так як вони становлять
більшість населення України і повинні виступати пануючою нацією в своїй
державі, не прищемляючи при цьому права і інших народів. Які живуть на
території держави і вносять вагомий вклад в розвиток її економіки, науки,
культури тощо.
Метою даного дослідження є показ процесу становлення
української нації і розвитку державності, починаючи з давнього періоду власної історії і закінчуючи
сьогоденням. В роботі показано, як формувалася державність в кожну історичну
епоху історії України, звернуто увагу на характерні їх риси.
Історична практика підтверджує, що в переломні для
суспільства періоду його розвиток значно пришвидшується. Дні у цей час варті
років, а роки десятиріч. Вони вміщують велику кількість визначних подій,
ущільнених та спресованих як ніколи, визначають суспільний наступ на певні
історичні відрізки або, щонайменше, накладають на них істотний відбиток.
Майже всі ми – свідки чи безпосередні учасники суспільно
політичних та економічних процесів і кожен має можливість їх власної оцінки.
Для підтвердження нинішнього державного курсу більш важливим вважається пошук
аналогій, постатей у минулому України, на які могли спиратися сучасні політики.
Україна впродовж усієї нової історії не мала самостійності
а останні три сторіччя взагалі не функціонувала, як держава, об’єднана єдиною
політико-культурною системою.
Одна з головних тем історії ХХ століття – боротьба
народів світу проти імперій. Немов прадавні динозаври, імперії, які існували з
давніх-давен, стали занадто великими. Занадто громіздкими і нездатними до
виживання в світі, який швидко змінювався. Одна за одною вони опинялися в
стані, коли вже не могли утримувати підлеглі народи від утворення незалежних
держав. Після першої світової війни розпалися імперії Романових, Габсбургів,
Оттоманів. Після другої світової війни Великобританія, Франція та інші
європейські держави були змушені відмовитись від своїх заморських володінь. На
кінець ХХ століття дійшла черга останньої імперії – СРСР. У відчайдушних
спробах пристосувати радянську систему до новітніх умов керівництво країни
зважилося на запровадження певних реформ. Але це призвело до вивільнення довгий
час затамованих національних прагнень численних народів Радянського Союзу,
прагнень, які віками придушувалися, і прискорило розпад системи, яка вже стояла
на порозі загибелі.
Україна була наріжним каменем радянської імперської
системи. Як це не рідко буває, багаторічний досвід життя в імперії не був
позбавлений переваг. Проте з часом на перший план висунулися відразливо
негативні риси радянської влади: занепадаючи економіка, зниження життєвого
рівня, екологічне спустошення краю, злочини режиму в минулому, придушення
громадянських прав, національної свідомості і культури. Отже, коли з’явилася
нагода здобути незалежність, Україна скористалася нею. Ця подія пролунала
похоронним дзвоном по СРСР і надала українцям можливість влитися в річище
світової історії у співтоваристві з іншими націями.
Ідея соборності України і її державотворення відноситься
до давніх часів. Територія і доля народу, який її заселяє, мають спільну
історію.
